Андрій Курков “Україна – це батьківщина анархії і мазохізму”

Надзвичайно гарним та затишним є містечко Сен-Жермен-ан-Ле з оригінальними бутиками, кафе, булочними, цукернями і ресторанами. Це – найпрестижніше дальне передмістя Парижа. Вартими уваги є старий замок-музей з каплицею та сад, з якого відкривається чудовий вигляд на Париж. І саме тут, у медіатеці Сен-Жермен-ан-Ле, відбулася зустріч українського російськомовного письменника Андрія Куркова. Серед публіки переважну більшість складали французи, асам письменник-поліглот чудово спілкується французькою.

  «Я захотів стати письменником у 13, коли дізнався що письменник не ходить на роботу, а сидить дома, де працює і п’є чай. З 15 років я веду щоденник.

 Я часто подорожував країнами Кавказу, щоб порівняти їх з Україною.  

 Мої романи можна віднести до жанру пост-соцреалізм. З часом вони стають історичними, адже можна дізнатися якою тоді була ціна на хліб, молоко чи проїзд у громадському транспорті. Часи змінюються. Якщо у деяких моїх книгах мафія була на вулицях, то зараз вона в політиці.

  У книзі «Пінгвін» прототипом став мій старший брат Міша. Він був дисидентом і тому я ще змалку слухав його політичні жарти. Власне, пінгвінів я асоціюю з радянськими людьми. Не тільки тому що пінгвіни чорно-білі, а тому що вони існують лише в колективі, немов при комунізмі. Пінгвіни виходять на прогулянки в групі, так само як гуляли радянські люди кожного 5-го чи 25-го числа місяця, коли приходила зарплата. І пінгвіни втрачають орієнтири без групи, так само як радянські люди у 1991 році отримали незалежність і не знали що з нею робити. Тоді зникли правила і деякі люди, особливо старшого віку, боялися вийти з квартири і злякатися довкілля.

 Мої книжки не публікуються в Росії з 2008 року. Особливу заборону накладено на роман «Остання любов Президента», який я закінчив ще у 2003 році. У ньому я передбачив анексію Криму, проблеми з газом, повернення Путіна. За сюжетом, Путін повертається до влади у 2016 році після 4-х років паузи. За це українська влада дарує йому 1 кілометр узбережжя в Криму.

 Книжка «Щоденник Майдану» вийшла доволі спонтанно, коли я працював над твором «Литовський роман». «Щоденник Майдану» створено для іноземців, адже я мав проект книжки для австрійського видавництва про Україну, щоб показати відмінність менталітету між українцями і росіянами. Також я писав журналістські статті для CNN, BBC тощо. І я передав ті настрої, які панували 21 листопада 2013 року. А згодом, коли не вистачає слів, замість ниї використовують жести і дію. Спершу «Щоденник Майдану» вийшов у країнах Європи (Франція, Італія), адже я надав видавцям інтимні речі й думки з власного щоденника, які можуть не сподобатися українському читачу. У книжці я написав, що Росія хоче війни в Україні, адже я читав тодішні тексти на російських сайтах і добре знаю проблеми Придністров’я.

 Україна – це батьківщина анархії і мазохізму. Письменник, що описував мазохізм, Леопольд фон Захер-Мазох народився у Львові і батько анархії Нестор Махно був українцем. На теренах нашої держави існували Криворізька республіка, Холодний Яр тощо. Зараз історія продовжується. ДНР, ЛНР... Жиріновський сказав, ми заберемо всю Україну, а Галичину залишимо Польщі, адже нам не потрібний мазохізм.

 Українською історією нам нав’язують психологію жертви. Проте, на відміну від росіян, українці люблять волі і критикують владу. Наприклад, 25 травня українці обрали президента, а вже 29 травня почали нищівно критикувати його.

 У Росії панує російський націоналізм і діє активна пропаганда. Коли по телебаченню цілодобово показують трупи жінок і дітей, а українців називають нацистами, люди починають вірити у це. Російська душа містична, але нею можна гратися. Приклад – Рускій Мір.

 Раніше я був патологічним (чорним) оптимістом. Я вірив, що все буде добре, однак не знав, чи доживу до того моменту. Наразі я сірий оптиміст: я знаю, що все буде добре, однак тоді я напевне вже буду старим і хворим.

 Мої французькі друзі часто дорікають мені, що в Україні при владі націоналісти. Однак погляньмо очтанні результати президентських і парламентських виборів – ультраправі мають голосів. І це найменша частка порівняно з країнами Європейського Союзу. Проте, коли я задаю французам запитання «Чому ваші ультраправі чи ультраліві сили підтримують політику Путіна?», вони не знають що мені відповісти.»